Трансформація інструментів регіональної політики на Південному Кавказі після Другої карабаської війни

Анотація

Метою статті є з’ясування змісту, логіки та напрямів трансформації інструментів регіональної політики на Південному Кавказі після Другої карабаської війни 2020 р. у динаміці 2020–2025 рр. з акцентом на якісні зрушення після 2023 р. Війна 2020 р. розглядається як переломний історико-політичний рубіж, що змінив баланс сил, пришвидшив інституціоналізацію повоєнного порядку та загострив конкуренцію сторін і залучених суб’єктів за переговорні рамки, режими безпеки й правила функціонування комунікацій та транзиту в ширшому чорноморсько-кавказькому контурі. Методологічну основу становлять проблемно-хронологічний і порівняльно-історичний підходи, аналіз офіційних документів і публічних позицій, а також структурно-функціональний аналіз інструментів регіональної політики. Для відтворюваності результатів інструменти згруповано у п’ять взаємопов’язаних блоків: переговорно-дипломатичні (формати, треки, посередництво); безпекові (присутність, місії, моніторинг, гарантії); інституційно-правові (управлінські рішення та режими контролю); економічно-транзитні (комунікації, інфраструктура, коридорні проєкти); комунікаційні (легітимаційні рамки й стратегічні комунікації як супровід інструментів).

Показано, що у 2020–2022 рр. домінувала логіка первинної інституціоналізації поствоєнного порядку: дипломатичні домовленості підкріплювалися режимами контролю/безпеки та транзитно-комунікаційними важелями, однак ці механізми не були самодостатніми й залежали від легітимності та ресурсної підтримки. Доведено, що після 2023 р. відбувся перехід до «другої фази» повоєнної трансформації, для якої характерні поліцентричність переговорного середовища, посилення інституційно-правових і моніторингових механізмів та ситуативне комбінування інструментів у конкурентних треках врегулювання.

Зроблено висновок, що повоєнна еволюція регіональної політики після Другої карабаської війни характеризується переходом від відносно впорядкованої «повоєнної рамки» до моделі конкурентного середовища паралельних треків, у межах якої результативність визначається здатністю учасників процесу інтегрувати дипломатичні, безпекові, інституційно-правові та економічно-транзитні механізми в узгоджені пакети та забезпечувати їх легітимацію.

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості застосування висновків для оцінювання меж гібридного впливу, стійкості безпекових і енергетично-транзитних конфігурацій та ролі стратегічних комунікацій у постконфліктних середовищах, зокрема в контексті викликів для України.