Вироблення ефективної стратегії пам’яткоохоронної галузі України як запорука збереження її культурної спадщини

Анотація

Мета статті – виокремити особливості формування сучасної культурної політики України у контексті збереження її пам’яток культурної спадщини. Завдання: проаналізувати розиток сфери охорони культурної спадщини в контексті впровадження ефективної державної політики України. Методологію дослідження сформували принципи історизму, системності, загальнонаукові методи логіки, компаративного аналізу, спеціально-історичні методи (історіографічного аналізу, історико-системний, хронології, істориико-генетичний, ретроспективного аналізу, порівняльно-історичний). Наукова новизна полягає в дослідженні історичних витоків та чинників формування громадської свідомості щодо збереження культурної спадщини як запоруки культурної політики України. На сьогодні відбувається переосмислення ролі і місця культурної спадщини як в житті суспільства, так і в житті конкретної людини. Сьогодні Україна перебуває в стані самовизначення, оскільки відчуває наслідки глобалізації, ознаки якої з'явилися кілька десятиліть тому. Результат цього – явне падіння рівня культури основних груп населення. Висновки та результати дослідження. Подальше проходження шляхом кризи, а не її подолання, незважаючи на всю складність, може дуже негативно позначитися на культурі. Визнання необхідності керуючого впливу в культурній сфері з боку суб'єктів культурної політики накладає на них певну відповідальність за підтримку гідного буття культури в суспільстві, особливо в переломні періоди історії, щоб виключити революційні злами і забезпечити наступництво культурного розвитку. Перехід від індустріальної стадії розвитку до постіндустріальної висуває необхідні вимоги, що пред'являються до культурної політики тієї чи іншої країни, її основним пріоритетом стає збереження культурної спадщини як нерозривної єдності.

Істотним джерелом доходу сфери культури для багатьох країн є туризм, тим більше що в Україні туристські ресурси невичерпні. Домінанта постіндустріального суспільства – збереження культурної спадщини дозволяє говорити про те, що в ХХІ ст. культурний туризм можна визнати найперспективнішим. Його філософія – це особисте відкриття людиною історичних місць та пам'яток, особисте сприйняття культурної спадщини, її переживання.

З іншого боку це і спілкування людей, виховання у них поваги до своєї зрілості та іншої культури. Тому для України важливо розвивати в рамках внутрішнього туризму саме цей напрям, так як у неї для цього є всі передумови – це величезна кількість об'єктів культурної спадщини, здатних своєю унікальністю привабити туристів з усього світу, а також сприяти підтримці пам'яток в належному стані (при розумному підході) і залученню додаткових коштів в регіон, організації додаткових робочих місць тощо.

Проте, розвиток зазначеної галузі неможливий без значних інвестицій, без посилення правової й нормативної бази, так як наявність зруйнованої пам'ятки, яка має нехай і величезну цінність, не є умовою туристського попиту. Необхідно розвивати інфраструктуру, створювати умови припливу людських, туристських, грошових ресурсів.

Формування шанобливого ставлення до пам’яток культурної спадщини можливе за допомогою виховання та освіти, які необхідно починати ще з молодшої освітньої ланки дошкільної освіти. В школі необхідно вводити в навчальний процес такі дисципліни як «Краєзнавство», «Світова художня культура», «Збереження культурної спадщини», які здатні виховати у підростаючого покоління бережливе ставлення до своєї культурної спадщини. Усвідомлення важливості факту виховання в громадян відповідального й шанобливого ставлення до збереження культурної спадщини не заперечується сьогодні ні практиками в означеній сфері, ні теоретиками.

Пам'ятки культурної спадщини – це культурне надбання, яке дісталося нам від минулих століть, і завдання нащадків полягає не тільки в тому, щоб зберегти його, а й в цілості передати майбутнім поколінням. Саме тому Україні потрібно розвивати сферу охорони культурної спадщини; долучати до цього процесу істориків, культурологів, археологів, архітекторів, пам’яткоохоронців, представників громадськості; запозичувати іноземний досвід у вказаній сфері, але з урахуванням вітчизняних реалій; органам державної влади забезпечувати контроль і неухильне виконання пам’яткоохоронної законодавчої й нормативної бази, здійснювати підготовку висококваліфікованих кадрів в зазначеній галузі.