Екзистенціальний аналіз синівства Телемаха та сорому Алківіада у світлі фундаментальної онтології Мартіна Гайдеґґера

Анотація

У статті здійснено феноменологічно-герменевтичний аналіз античних текстових свідчень – питання Афіни про синівство Телемаха в першій пісні «Одіссеї» Гомера та промови Алківіада про сором у «Бенкеті» Платона – у зіставленні з екзистенційною аналітикою Мартіна Гайдеґґера. Обґрунтовано методологічну установку Г.-Ґ. Ґадамера, згідно з якою класичний текст випробовує й уточнює філософську концептуальну схему, а не просто слугує її ілюстрацією.  Показано, що сумнів у синівстві Телемаха має не біологічний чи статусний, а екзистенційно-онтологічний вимір: йдеться про спроможність-бути-собою та привласнення спадку як віднайдення власної можливості існування. Питання Афіни виконує функцію поклику, який вириває Телемаха зі стану розчиненості в безособовому загалі («das Man») та спонукає до рішучості. На противагу цьому, промова Алківіада засвідчує специфічну структуризацію невластивого буття, а саме  «несправжність із розплющеними очима». Описано екзистенційний модус, у якому розмикання власної несправжності через афект сорому (αἰσχύνη) відбулося повністю, проте це знання не веде до рішучості та зміни поведінки. Доведено, що цей стан не редукується до незнання, самообману чи слабкості волі, виявляючи радикальнішу розбіжність між афективним розмиканням та екзистенційною рішучістю, ніж це зафіксовано в «Бутті і часі» М. Гайдеґґера.  На основі аналізу обох епізодів сформульовано та обґрунтовано поняття «гетероклетичного поклику» (від ἑτερόκλητος — «покликаний іншим») як поклику, що конституюється винятково у зверненні від конкретного Іншого (Афіни, Сократа). Показ топологічної незалежності Іншого від влади загалу дає змогу подолати іманентне замкнення гайдеґґерівського поклику сумління, розмежовуючи пропонований концепт із Сартровою об'єктивацією поглядом та етичним імперативом Левінасового Обличчя. Здійснено відмежовування сорому від гайдеґґерівської сором’язливості (Scheu) у «Внесках до філософії».