Криза довіри у цифровому суспільстві: концептуальний вимір проблеми

Анотація

Актуальність обраної проблеми полягає у дослідженні феномену кризи довіри у сучасному соціумі ХХІ століття; у необхідності проаналізувати процес трансформації феномену довіри під впливом цифрових технологій та алгоритмічної медіації соціальних відносин; у потребі розробити міждисциплінарний характер проблеми, поєднуючи екзистенційну феноменологію, соціальну філософію та філософію техніки.

Мета дослідження – окреслити концептуальні контури проблеми кризи довіри у сучасному соціумі. Задля досягнення мети вирішені наступні завдання: здійснено екзистенційно-феноменологічний аналіз трансформації довіри в цифровому суспільстві; обґрунтовано тезу про те, що сучасна криза довіри є не просто кількісним зменшенням довіри до соціальних інститутів, а якісною ерозією екзистенційної довіри, руйнуванням відношення відкритості до Іншого.

Результати дослідження. У результаті проведеного дослідження було розглянуто довіру як екзистенціал людського буття, вкорінений у інтерсуб’єктивних відносинах Я–Ти (М. Бубер), у відчутті захищеності (О. Ф. Больнов) та в комунікативній відкритості екзистенції (К. Ясперс). Показано, що системне розрізнення «довіри» та «впевненості» (Н. Луман) набуває нової гостроти у цифровому суспільстві, де алгоритми замінюють особистісний контакт інструментальним розрахунком. Аналізується перехід від кризи довіри доби Модерну (А. Селігман) до якісно нової форми – ерозії  екзистенційної довіри, при якій руйнується не лише впевненість у соціальних інститутах, а й сама здатність суб’єкта  до особистісного ставлення до Іншого. Обґрунтовується, що подолання цієї кризи потребує відновлення комунікативної раціональності (Ю. Габермас) та актуалізації філософії надії (Е. Блох) як онтологічного проєкту відкритості до майбутнього. Стаття має міждисциплінарний характер, поєднуючи екзистенційну феноменологію, соціальну філософію та філософію техніки.

Висновки. Узагальнення наукових підходів і теоретичних концепцій надає можливість прийти до наступних висновків. Проведений аналіз дозволяє сформулювати кілька основних положень. Отже, довіра, як відмічали мислителі ХХ століття, є екзистенціалом людського буття, а не лише соціальним механізмом або психологічною установкою. З точки зору філософської антропології, вона конституює базову захищеність буття-у-світі,  уможливлює діалогічну зустріч з Іншим та є умовою екзистенційної комунікації. Цифрове  суспільство породжує якісно нову форму кризи довіри – це ерозія екзистенційної довіри, що відрізняється від інституційної кризи доби Модерну. Алгоритмічна медіація систематично підміняє «Я–Ти» відношення на відношення «Я–Воно», що створює «довіру без суб’єкта» та вносить онтологічну непрозорість у структуру соціальних відносин сучасного соціуму.

Таким чином, подолання ерозії екзистенційної довіри потребує не лише інституційних реформ, які базуються на прозорості алгоритмів, регулюванні штучного інтелекту, а й філософського відновлення умов для особистої інтерсуб'єктивності, комунікативної раціональності, онтології надії  та практик діалогу «Я-Ти».  Ключовим  ресурсом протидії алгоритмічному детермінізму є філософія надії, оскільки саме вона утверджує онтологічну відкритість майбутнього та суб’єктність людини як агента нового на противагу редукції суб’єкта до об’єкта прогностичного моделювання. 

Отже, окреслені контури проблеми поєднують екзистенційну феноменологію, соціальну філософію та філософію техніки у спільному проєкті осмислення довіри як фундаментальної умови людського співіснування, такої умови, яка потребує захисту та свідомого відтворення в добу штучного інтелекту, що загрожує зникненням довіри.