Мистецтво як інструмент культурної безпеки у воєнний час: від індивідуальної рефлексії до глобального дискурсу

Анотація

Дослідження спрямоване на здійснення комплексного філософсько-культурологічного аналізу трансформації українського мистецтва в умовах повномасштабної війни: від індивідуальної рефлексії травми до статусу стратегічного інструменту культурної безпеки. У роботі обґрунтовується перехід художнього продукту у вимір суб’єктного транснаціонального повідомлення, що діє як «м’яка сила» (soft power) у глобальному дискурсі. Основу дослідження складає поєднання компаративного методу, що дозволив простежити спільні закономірності розвитку художньої мови в різних видах мистецтва, та феноменологічного підходу, спрямованого на аналіз проживання екзистенційних викликів війни через тілесність та візуальний образ. Застосування теорії стратегічних комунікацій дало змогу розглядати мистецькі проєкти не лише як естетичні об’єкти, а як проактивні інструменти забезпечення культурної безпеки та формування суб’єктного голосу України у світі. Застосовано концепцію «антропологічного захисту» для вивчення механізмів збереження національної ідентичності через візуальні та перформативні практики. У ході дослідження з’ясовано, що еволюція художньої мови воєнного часу пройшла шлях від первинної документальної фіксації стану шоку до глибокого символічного узагальнення, де локальні трагедії (наприклад, екоцид на Каховській ГЕС) інтерпретуються як універсальні метафори морального колапсу. Доведено, що муралізм та об’єктні інсталяції (зокрема проєкт О. Сая «I’m fine») функціонують як «точки пам’яті», що забезпечують маркування національного простору та деколонізацію свідомості, перетворюючи артефакти війни на «скульптури свідчення» для світової аудиторії. Особливу увагу приділено перформативним мистецтвам (опера «Gaia-24», сучасна хореографія), які через «втілене сенсоутворення» транслюють наративи спротиву без мовних бар’єрів, утверджуючи суб’єктність України на міжнародних майданчиках. Встановлено, що цифровізація спадщини через VR- та AR-технології виступає випереджальною стратегією виживання, формуючи «культурний резервний фонд», який гарантує онтологічну тяглість пам’яті незалежно від фізичних руйнувань. Мистецтво воєнного часу визначено не лише як репертуар «мови виживання», а як потужну систему стратегічної комунікації, де художній жест стає актом утвердження національного суверенітету. Зроблено висновок, що мистецькі практики сьогодні є фундаментальним чинником гуманітарної стійкості держави. Вони забезпечують перехід від приватного проживання болю до формування проактивного повідомлення, яке ефективно протидіє гібридній агресії та інтегрує український досвід у глобальний ціннісний дискурс. Доведено, що системна цифровізація та інституційна підтримка мистецтва є невід’ємними складниками архітектури національної безпеки в цифрову епоху.