Василь Стефаник та Едвард Мунк: інтермедіальні виміри експресіоністського “крику”

Анотація

У статті представлено порівняльний аналіз художніх систем українського новеліста Василя Стефаника та норвезького художника Едварда Мунка в контексті європейського модернізму. Попри відсутність особистих контактів, митці виробили споріднену експресіоністичну мову, що ґрунтується на філософській тріаді песимізму А. Шопенгауера, нігілізму Ф. Ніцше та екзистенційної «закинутості», пізніше артикульованої Ж.-П. Сартром. Центральну роль у цьому діалозі відіграє Станіслав Пшибишевський — інтелектуальний медіатор між берлінським та краківським колами, який впровадив концепцію «нагої душі».

Досліджено феномен експресіоністичного «крику»: візуального в шедеврах Е. Мунка та вербального в лаконічній прозі В. Стефаника. Автор доводить, що «тихий крик» Стефаника є онтологічною заявою суб’єкта в ситуації метафізичної самотності. Особливу увагу приділено трансформації еротизму та танатології, де фізіологічний натуралізм стає інструментом маркування людини в стані антропологічної катастрофи.

Наукова новизна полягає у відмові від соціологізації постаті В. Стефаника на користь аналізу його творчості як органічної частини загальноєвропейського модерністського руху. Робота спирається на історіографічні здобутки О. Черненко, Р. Піхманця та інших дослідників, підтверджуючи, що художній світ Стефаника є літературною паралеллю до полотен Мунка.