Концептуальна специфіка трансгуманізму: генеалогія, внутрішні дефініції та дискурсивні межі

Анотація

У статті здійснено аналіз трансгуманізму як інтелектуального руху, що формується на ґрунті класичної гуманістичної парадигми. Актуальність зумовлена зростанням впливу ідей трансгуманізму у сучасному науково-технологічному, етичному і соціально-політичному дискурсах, а також – певною концептуальною невизначеністю понять «трансгуманізм» та «постгуманізм» в українському науковому та науково-популярному дискурсі, що ускладнює як теоретичний аналіз, так і міждисциплінарний діалог.

Метою дослідження є виявлення концептуальної специфіки трансгуманізму шляхом аналізу його історичних витоків, теоретичних засад і внутрішньої структури дискурсу, а також обґрунтування тези про те, що класичний гуманізм виступає ідейно-теоретичним фундаментом трансгуманістичної парадигми. Реалізація мети передбачає виконання таких завдань: критична диференціація трансгуманізму та постгуманізму, порівняльний аналіз підходів до дефініцій ключових категорій в межах трансгуманістичної парадигми, аналіз трансгуманістичного осмислення понять «людина – транслюдина – постлюдина», критичний аналіз його методологічних засад.

Методологічну основу становлять історико-філософський аналіз, компаративний метод, концептуальна реконструкція та елементи дискурсивного аналізу. У роботі проаналізовано ключові позиції провідних теоретиків трансгуманізму, зокрема Макса Мора та Ніка Бострома, а також зіставлено їх із підходами представників постгуманістичної парадигми (К. Вулф, Б. Латур, К. Барад).

Результати дослідження демонструють тісний зв’язок трансгуманізму з гуманістичною парадигмою, що виражається в прагненнях покращення тих «центральних здатностей» («general central capacity») які були і є актуальними для гуманістичної парадигми.Аналіз «центральних здатностей», який досі не був у фокусі окремих філософських досліджень, дозволив не лише констатувати цей тісний зв'язок, а й актуалізувати методологічні вади на шляху репрезентацій поглядів представників трансгуманістичної парадигми. Продемонстровано також окремі проблеми, пов’язані з методологічними підходами представників трансгуманізму задля добору пріоритетних векторів розвитку людини, що в подальшому дозволить розвивати аналітичні засоби для критичного осмислення цієї парадигми. Окрім цього, на основі компаративного аналізу, авторами статті – вперше означено як потенційні точки напруги, дещо різне розуміння «виходу за межі людського» основними представниками трансгуманізму.

У висновку зазначено, що трансгуманізм зберігає засади автономії суб’єкта, індивідуалізму та цінності людських здібностей, а, отже, постає еволюційною ланкою розвитку західної гуманістичної традиції. Таким чином констатується, що претензії самого трансгуманізму на вихід «за межі людського», можливо, є передчасними, це потребує подальшого аналізу і є перспективним полем досліджень.