Організація стаціонарних таборів для військовополонених на Київщині у 1943-1945 рр.

Анотація

Мета статті. На основі аналізу важкодоступних на сьогодні документів із фондів Галузевого державного архіву Міністерства внутрішніх справ України розглянуто та проаналізовано діяльність НКВС СРСР зі створення та розбудови стаціонарних таборів для іноземних військовополонених (далі – СТВ) у Києві та Київській області на початковому етапі організації установ радянського військового полону восени 1943-го – наприкінці 1945 р. Проаналізовано динаміку, характерні риси та особливості створення, розбудови й реорганізації мережі стаціонарних виробничих таборів і табірних відділень для військовополонених у регіоні, зміни в лімітній чисельності контингентів режимних виробничих установ. Методологія дослідження визначена принципами науковості, історизму та об’єктивності. Для аналізу актуального стану вивчення проблеми використано методи історіографії та історичної герменевтики, аналізу та синтезу історіографічних джерел. З метою пошуку, виявлення, класифікації та використання даних архівних джерел використано методи архівної евристики, джерелознавчої критики, аналізу та синтезу документальних джерел. Системний метод дав змогу схарактеризувати мету та завдання влади в організації таборів для військовополонених на Київщині. Метод контекстного аналізу юридичних актів дав змогу висвітлити та проаналізувати зміст відомчих нормативних документів НКВС СРСР у цьому питанні. Новизна дослідження визначається постановкою та розробкою питання, яке досі не знайшло детального аналізу в працях, присвячених регіональним аспектам історії радянського військового полону періоду Другої світової війни. Висновки. Прийняття НКВС СРСР рішення про організацію стаціонарних таборів для військовополонених на Київщині було частиною загального процесу підготовки табірної мережі УПВІ до очікуваного прийому нових контингентів військовополонених Німеччини та її союзників, що розгорнулася після очищення від німецьких військ Лівобережжя та значної частини Правобережної України наприкінці 1943-го – протягом 1944 р. Основна мета – використання робочих рук іноземних бранців на відбудові зруйнованої війною промисловості, інфраструктури та комунального господарства Києва та столичного регіону. Станом на 1 січня 1946 р. на території Київської області розміщувалися 3 стаціонарні виробничі табори для військовополонених у складі яких знаходилося 35 табірних відділень, загальною лімітною наповненістю 45,000 бранців.Створення та масштабування мережі таборів для військовополонених на Київщині у 1943–1945 рр. мало деякі особливості, адже від початку відбувалося в умовах активних бойових дій, що тривали на Правобережжі взимку – навесні 1944 р. Водночас, визволений від німецьких військ столичний регіон, особливо Київ, був сильно поруйнований та потребував значних ресурсних вкладень для відбудови. Попри існуючі потреби в робочій силі, значні руйнування, брак придатних для утримання військовополонених приміщень і матеріально-технічних ресурсів створювали проблеми з облаштуванням таборів.