Ідентичність у кризовому суспільстві: індивідуальні та колективні виміри в часи чуми у Венеції (1575-1577 рр.)

Анотація

Стаття зосереджена на вивченні процесів формування індивідуальних та колективних ідентичностей у кризових обставинах на прикладі чуми у Венеції 1575-1577 рр. Основна увага приділена тому, як релігійні практики, соціальні інститути й емоційна культура визначали механізми самоідентифікації міських громадян. Дослідження базується на міждисциплінарному підході, що інтегрує методологію мікроісторії, історії емоцій та соціокультурного аналізу. Використано концепції Ч. Тейлора про моральні орієнтири, Б. Андерсона про «уявні спільноти», Е. Сміта про етносимволізм, Е. Еріксона щодо «кризи ідентичності», а також підходи Б. Розенвайн, В. Редді, Н. Еліаса і Т. Лакера для інтерпретації емоційних, соціальних та гендерних аспектів. Виявлено, що індивідуальні ідентичності конструювалися через покаяння, обітниці та інші практики релігійного самозаглиблення, тоді як групові форми солідарності проявлялися у діяльності братств і парафій. Колективна ідентичність міста вибудовувалася на основі ритуалів, культу святих і символів спільної пам’яті. Емоційна культура, регульована церквою та владою, перетворювала приватні переживання страху й втрати на загальноприйняті форми спільної дії. Гендерний вимір впливав на роль і сприйняття жінок у кризовій ситуації. Чума у Венеції стала каталізатором трансформацій, які торкнулися як індивідуальних стратегій поведінки, так і колективних уявлень про спільноту. Ідентичність формувалася на перетині моральних, релігійних, соціальних та емоційних чинників. Дослідження доводить, що аналіз кризових явищ потребує поєднання підходів історії емоцій, мікроісторії та культурної історії для розкриття механізмів самоідентифікації у ранньомодерних суспільствах.