Метафізика соціальної сингулярності: окреслення концептуальної рамки через теорії гіпермодерну

Анотація

У статті здійснено аналіз соціальної сингулярності в методологічній конструкції гіпермодерних теорій. Переосмислено усталені категорії та бінарні опозиції форм соціального в сучасних умовах цифровізації та технологізації. Визначено, що соціальна реальність зміщується в цифрову площину: ідентичність стає багатошаровою, простір – «не-місцем», а час – постійним «зараз», позбавленим протяжності і тому в соціальній філософії сформувався методологічний простір теорій гіпермодерну, що дозволяє зробити аналітику нових форм соціальності, визначити метафізику соціальної сингулярності. Акцентовано увагу, що логіко-діалектична лінійність, що описує соціальність існування, не вирішує проблеми сучасності. Світ стає нелінійним, реляційним, постантропоцентричним та сингулярним, тому зроблена спроба концептуалізувати соціальну сингулярність у межах дигітальної онтології через методологічну інструменталістку теорій гіпермодерну.

Мета дослідження. Описати метафізику соціальної сингулярності через призму теорій гіпермодерну.

Методи дослідження. Дослідження метафізики соціальної сингулярності визначено дескриптивним аналізом у поєднанні із постструктуралізмом, конструктивістською традицією та принципами діалектичного мислення Додатковими методами та аналітичними стратегіями в нашому дослідженні є герменевтичний метод, для пояснення текстів, в яких представлений досвід алгоритмічного управління, прискорення часу, трансформації тілесності. Застосовано метод дискурс-аналізу, для пояснення академічних праць, щодо майбутнього соціума.

Результати дослідження. Обґрунтовано, що соціальна сингулярність у межах теорій гіпермодерну постає не лише як соціологічний чи технологічний зсув, а як метафізична подія, що трансформує власне основи розуміння людини, суб’єктності та реальності.

Теорії гіпермодерну висувають нову логіку розуміння сучасної цифрової цивілізації: радикалізацію постмодерну, де цифрові технології, надшвидкість, апокаліптична чутливість і нарцистична суб’єктність зливаються у стан гіперреальності. У цьому стані соціальна сингулярність означає не просто зміну структури суспільства, а вихід за межі класичної соціальності – до алгоритмічного, віртуального, глобального буття, що не має єдиного центру чи стабільної логіки.

Висновки. Метафізика соціальної сингулярності – це метафізика втрати стабільного суб’єкта, розчинення між природним та штучним, перехід від істин до симулякрів, від людини homo sapiens до людини цифрово-медіатизованого носія даних.