Візантійська спадщина у формуванні духовної ідентичності: український контекст інтерпретації

Анотація

Стаття присвячена осмисленню візантизму як фундаментального чинника формування духовної ідентичності в українському історико-культурному просторі. Метою дослідження є виявлення особливостей рецепції та трансформації візантійської спадщини в традиції Київської Русі, а також аналіз впливу цієї спадщини на сучасну українську релігійно-культурну свідомість.

Дослідження здійснене на основі міждисциплінарного підходу, що поєднує історико-філософський, культурологічний та богословський аналіз. Використано методи герменевтики, компаративістики та структурного аналізу текстів, що дозволяє реконструювати складну динаміку духовної тяглості від Візантії до України.

Результати дослідження свідчать про те, що візантизм, як інтегративна культурно-цивілізаційна модель, поєднав елементи римської політичної культури, грецької філософської думки та християнської теології, утворивши унікальний тип сакралізованої державності. Українська традиція, на відміну від російської, не сприйняла цю модель у формі жорсткого цезаропапізму, а сформувала власну парадигму християнського життя, в якій важливе місце займають соборність, персоналізований містицизм та духовна автономія. У сучасному суспільстві простежується рудиментарний вплив візантійського мислення, зокрема у формах сакралізації влади, естетизації ритуалу та домінування символічної репрезентації над моральним змістом.

Дослідження засвідчило необхідність критичного переосмислення візантійської спадщини в сучасному українському духовному просторі. З одного боку, ця спадщина є джерелом цінностей спільності, глибинної містики та богословської традиції. З іншого — вона несе ризики авторитаризму, духовного формалізму та втрати особистісного виміру віри. Оптимальною є модель, що базується на відкритому духовному досвіді, історичній саморефлексії та збереженні балансу між традицією і трансформацією.