Дипломатична стратегія Української Центральної Ради: між автономією та незалежністю

Анотація

У статті досліджується дипломатична стратегія Української Центральної Ради в умовах трансформаційних процесів 1917–1918 років, коли український політикум опинився між двома концептуальними орієнтирами –  автономією у складі федеративної росії та повною державною незалежністю. Проаналізовано еволюцію зовнішньополітичного курсу Центральної Ради від початкових автономістських декларацій до проголошення самостійності Української Народної Республіки.

Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні історико-порівняльного, проблемно-хронологічного та системного підходів. Використано аналіз джерел (універсалів Української Центральної Ради, дипломатичного листування, міжнародних угод), що дозволило простежити логіку прийняття зовнішньополітичних рішень. Також застосовано елементи контент-аналізу для виявлення ключових ідей у політичних документах та дискурсах того часу.

У результаті встановлено, що дипломатична стратегія Центральної Ради була гнучкою та значною мірою реактивною, залежною як від внутрішньополітичної ситуації, так і від змін у міжнародному середовищі. Перехід від автономістської моделі до незалежницької був зумовлений не лише ідеологічними переконаннями, а й прагматичною необхідністю збереження державності в умовах воєнно-політичного тиску. Доведено, що дипломатична діяльність Центральної Ради стала важливим етапом становлення української зовнішньополітичної традиції та заклала основи для подальшого розвитку міжнародних відносин України.

Подальші наукові розвідки можуть бути спрямовані на глибший аналіз персонального внеску окремих діячів Української Центральної Ради у формування дипломатичного курсу, а також на порівняльне вивчення зовнішньополітичних стратегій інших національних рухів Центрально-Східної Європи цього періоду.