Феномен соціального виключення у філософії Мішеля Фуко

Анотація

Актуальність дослідження зумовлена глибинними трансформаціями сучасних суспільств, у яких механізми влади дедалі частіше набувають непрямих і децентралізованих форм, які можуть допомогти виявити фукіанська аналітика. Мета дослідження полягає у розкритті специфіки фукіанського підходу до соціального виключення та окресленні його концептуальних меж. Методологія дослідження передбачає використання комплексу методів, серед яких ключове місце займають історико-філософський метод у поєднанні з генеалогічним та археологічним підходами М. Фуко, а також постструктуралістська рефлексія, що забезпечує критичне осмислення його концептуальних обмежень. У результатах дослідженняпроаналізовано соціокультурні передумови та контекст становлення фукіанського підходу до соціального виключення та окреслено своєрідність поглядів М. Фуко на соціальне виключення. На цьому тлі показано, що відхилення – це не випадкова аномалія, а системний результат функціонування дискурсивних практик. Встановлено, що структурування та нормалізація соціального простору здійснюються через механізми класифікації та ієрархізації, які детермінують межі «норми», автоматично продукуючи маргіналізацію «Іншого». При цьому маргіналізовані групи інтерпретуються не просто як пасивні об’єкти несправедливості, а як активні носії альтернативних щодо панівного дискурсу знань. Підкреслено, що відновлення соціальної справедливості та реалізації індивідуальної свободи можлива у процесі деконструкції дисциплінарних механізмів панівного дискурсу, яка звільняє місце для актуалізації голосу «Іншого». У висновках показано, що виявлення латентних форм виключення є важливою передумовою для його подолання. Це робить підхід М. Фуко потужним інструментом деконструкції соціального виключення як історично плинної та владно зумовленої практики. Одночасно зазначено, що фукіанська аналітика несе ризик епістемічної редукції, за якої голос маргіналізованих груп інтегрується в панівні дискурси на умовах самої влади. Це призводить до консервації статусу виключених суб’єктів як об’єктів зовнішньої інтерпретації, що актуалізує потребу в пошуку нових методологічних стратегій, здатних забезпечити їм роль повноцінних носіїв власного автентичного висловлювання.