Національна політика СРСР: Нагірно-Карабаський конфлікт як прояв системної кризи радянської моделі міжетнічних відносин (1988–1991)

Анотація

Проаналізовано витоки та особливості розгортання Нагірно-Карабаського конфлікту 1988–1991 рр. як одного з ключових проявів системної кризи національної політики Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) у період гласності, перебудови та демократизації. Показано, що події лютого 1988 р., зокрема масові мітинги в Єревані на підтримку Нагірного Карабаху та подальші насильницькі зіткнення, стали початковим етапом ескалації конфлікту, який швидко набув міжреспубліканського та системного характеру. Відзначено, що погроми в Сумгаїті продемонстрували неспроможність партійно-радянських органів влади запобігати насильству в умовах дезінтеграційних процесів у СРСР. Констатовано, що реакція союзного центру виявилася суперечливою та запізнілою, що сприяло втраті контролю над розвитком подій на Південному Кавказі.

Значну увагу зосереджено на проблемі зростання міжетнічного насильства, формування потоків біженців, локальні збройні інциденти та адміністративно-силові заходи союзного центру, включно з введенням надзвичайного стану та прямого управління НКАО, що не тільки не сприяло стабілізації суспільно-політичної ситуації у регіоні, але й привело до подальшої політизації конфлікту та ерозії довіри до центральних органів влади. Встановлено, що ключовим системним чинником ескалації конфлікту стала інституційна неспроможність радянського керівництва поєднати формально закріплені принципи автономії з реальною практикою централізованого управління. У результаті, в умовах політики гласності, демократизації та перебудови центральні / місцеві органи влади виявилися нездатними до оперативного реагування на загострення етнополітичної ситуації у регіоні, що спричинило «ефект вакууму легітимності» на рівні республік і автономних утворень. Доведено, що Нагірно-Карабаський конфлікт не був локальним, а виступав як структурний індикатор вичерпання радянської моделі міжетнічних відносин.