Богослужбові, поховальні та меморіальні практики військових капеланів Української Галицької армії у формуванні моральної стійкості вояків 1918–1919 років

Анотація

У статті досліджуються богослужбові, поховальні та меморіальні практики військових капеланів Української Галицької армії (УГА) в період українсько-польської війни 1918–1919 рр. Обґрунтовується теза про те, що пастирська діяльність у військовому середовищі виходила далеко за межі суто релігійного служіння й виконувала комплексну функцію морального консолідування бойових підрозділів в умовах матеріальної нестачі, епідемій та безперервних бойових дій. Капелани УГА – переважно греко-католицькі священики – стали незамінними постатями у підтриманні боєздатності щойно сформованої національної армії. Показано, як польові богослужіння, сповіді, проповіді та благословення зброї й прапорів перетворювали профанний простір бойових позицій на сакральне середовище, надаючи боротьбі трансцендентного виміру й зміцнюючи готовність вояків до самопожертви. Таїнство сповіді напередодні наступів виконувало функцію, близьку до сучасного психологічного дебрифінгу. У поховальній сфері капелани забезпечували загиблим гідне прощання навіть в умовах активних бойових дій, наділяючи смерть вояка релігійним, моральним і національним змістом через три семантичні стратегії: мартирологічну, жертовності та безсмертя. Меморіальні практики – панахиди, надгробні промови, культ памʼяті полеглих творили систему «якорів пам’яті», що перетворювала індивідуальну втрату на колективний обовʼязок. Встановлено, що капелан у структурі УГА функціонував як багатовимірний медіатор між релігійним, армійським та національно-політичним полями, а його моральний авторитет, укорінений у традиційному престижі греко-католицького духовенства в галицькому сільському суспільстві, суттєво доповнював командну вертикаль. Ритуальні практики капеланів становили цілісну систему символічних дій, що діяла одночасно на індивідуально-психологічному, мікросоціальному та макросимволічному рівнях.