Козаки-характерники та яничари-бекташі: фронтирна модель сакралізації воїнства у степовому прикордонні 16-18 ст.

Анотація

дослідження спрямоване на подолання фрагментарності національних історіографій шляхом інтеграції українських та османських джерел і застосування міждисциплінарного теоретичного підходу. Запропоновано інтерпретацію фронтиру як продуктивного простору, де сакральне насильство формується як механізм соціальної легітимації, а релігійні практики виступають інструментом інтеграції індивідуального досвіду війни у колективні символічні порядки. Мета: виявити структурні механізми сакралізації воїнства у запорозькому та османському контекстах і обґрунтувати фронтир як ключовий простір генерації сакрально легітимованого насильства. Методи: застосовано інтегрований компаративний підхід, що поєднує історико-джерелознавчий аналіз (українські та османські хроніки, літописи, документи), соціально-філософську інтерпретацію (категорії харизматичної легітимності, антропології насильства), а також елементи frontier studies і теорій сакрального насильства. Використано міждисциплінарний синтез із залученням культурної антропології та історичної соціології. Результати: доведено, що запорозьке козацтво та яничарський корпус функціонують як структурно подібні моделі, у яких військова організація поєднується з релігійно-символічною системою легітимації. Виявлено, що характерництво та бекташійська містика виконують функцію медіації між індивідуальним досвідом насильства і колективними космологічними наративами. Обґрунтовано концепт «фронтирної сакралізації насильства», який включає три взаємопов’язані рівні: інституційний (військова дисципліна), символічний (релігія), просторовий (прикордонний контекст). Показано, що сакральне є не залишковим явищем, а функціональним елементом військових систем. Висновки: сакралізація воїнства у степовому прикордонні 16-18 ст. постає як динамічний процес, що формується на перетині соціальних структур влади та релігійно-символічних систем. Фронтир виступає не периферією, а продуктивним середовищем генерації нових форм ідентичності та легітимації насильства. Запропонована модель фронтирної осциляційної сакралізації дозволяє переосмислити взаємозв’язок між інституційною раціональністю та містичною легітимацією воїнства і може бути застосована до ширшого кола ранньомодерних військових формацій.