Мовна політика росії як інструмент культурної та інформаційної експансії проти України: ретроспективний аналіз

Анотація

У статті здійснено ретроспективний аналіз мовної політики росії щодо України як інструменту культурної та інформаційної експансії. Дослідження охоплює період від XVIII століття до сучасності та простежує еволюцію русифікаторських практик на трьох історичних етапах: імперському, радянському та пострадянському. Показано, що мовна політика Російської імперії була спрямована на інтеграцію українських земель до єдиного імперського простору шляхом адміністративних заборон, обмеження функціонування української мови та формування культурної ієрархії, у якій російська мова посідала домінуюче положення.

У радянський період русифікаторська політика набула більш прихованих форм і здійснювалася під гаслами інтернаціоналізму та “дружби народів”. Російська мова була закріплена в законодавстві як мова міжнаціонального спілкування, що сприяло маргіналізації української мови в публічній сфері. Після розпаду СРСР російська мова продовжувала використовуватися як важливий інструмент культурного та інформаційного впливу через медіа, освітні та гуманітарні проєкти, що формували спільний інформаційний простір і підтримували постколоніальні наративи.

Особливу увагу приділено трансформації мовної політики Росії після 2014 р., коли мовне питання стало складовою інформаційної та ідеологічної війни проти України. Показано, що російська пропаганда активно використовує концепт “захисту російськомовних” для легітимації військової агресії та поширення наративів “русского мира”.

Зроблено висновок, що російська мовна політика характеризується структурною тяглістю та спрямована на встановлення контролю над мовно-інформаційним простором України. Її довготривалими наслідками стали соціолінгвістичні асиметрії, мовно-культурна поляризація та послаблення інформаційного суверенітету держави. Доведено, що захист національного мовного простору є важливим елементом сучасної інформаційної безпеки та необхідною умовою зміцнення держави.