Богопізнання та онтологія боголюдськості в історико-філософській традиції середньовіччя

Анотація

Вихідним пунктом християнської антропології стає потреба раціонального осмислення трансцендентного Бога, який у біблійній традиції постає як абсолютне, особистісне буття, принципово непізнаванне у своїй сутності. Уже в ранньому християнстві ця настанова зумовлює зосередження апологетів на ключових гносеологічних і антропологічних проблемах, насамперед на проблемі свободи у Христі та на питанні об’єктивації релігійного досвіду, тобто переходу від внутрішнього переживання божества до усвідомленого пізнання Бога. У контексті поєднання християнського одкровення з елліністичною філософією, передусім платонізмом, формується вчення Оригена, який закладає апофатичний вимір богопізнання. Божа сутність, за Оригеном, є недосяжною для створеного розуму, однак Бог пізнається через Свої дії та історію спасіння. Визначальну роль у цьому процесі відіграє Логос, що є посередником між трансцендентним Богом і світом та об’являється у Святому Письмі й воплоченні Христа. Під впливом оригенівської традиції формується аскетико-містичне розуміння богопізнання у Євагрія Понтійського, для якого пізнання Бога є динамічним процесом духовного сходження та очищення розуму. Подібну установку поділяє Афанасій Великий, який пов’язує можливість богопізнання з відновленням образу Божого в людині та подоланням наслідків гріха. У вченні Каппадокійців, зокрема Григорія Нісського і Василія Великого, богопізнання поєднується з моральним удосконаленням, символічним мисленням і виконанням Божої волі. Завершеного вигляду патристична концепція набуває у Августина Аврелія, який осмислює богопізнання як внутрішній духовний досвід, що поєднує віру, самопізнання і благодать. На відміну від цього, середньовічна схоластика, представлена Альбертом Великим і Томою Аквінським, раціоналізує богопізнання, прагнучи систематично узгодити одкровення з можливостями людського розуму та вибудувати цілісну теологічну систему.