Релігійно-гуманістичне підґрунтя історичної свідомості українства доби Відродження і Модерну

Анотація

Дослідження присвячено феномену історичної свідомості та її вимірам в українській релігії і філософії. Метою статті є з’ясування світоглядно-теоретичних засад самоідентифікації людини у вітчизняній гуманітарній думці доби Відродження і Модерну. Основне завдання – проаналізувати провідні тенденції осягнення історії та виявити особливості тлумачення соціально значущих подій у творах тогочасних українських мислеників. Методи дослідження. Цілісне дослідження сутності та форм історичної свідомості українства ренесансно-модерного періоду потребує застосування низки філософських та загальнонаукових методів. До таких належать: взаємоперехід абстрактного і конкретного, збіг логічного та історичного, компаративний аналіз, гіпотетико-дедуктивний метод, моделювання, ідеалізація. Результати. У світоглядно-теоретичному контексті питання історичної свідомості людини гостро постало в Передвідродженні й логічно перейшло через соціогуманітарну проблематику Реформації до змісту філософії Просвітництва. Основна гіпотеза – українська філософська думка XIV-XVIII сторіччя сформувала поняття історичної свідомості та почала активно впливати на культурно-антропологічний простір українства. Автори вважають, що в добу Відродження суттєво активізувалось осягнення українськими мислениками надбань західноєвропейської філософії. Зародження концептуальних засад історичної свідомості як предмет філософського аналізу зустрічаємо в релігійно-філософській думці пізнього Середньовіччя, що спричинило неабиякий вплив на формування антропоцентричної парадигми доби раннього Відродження з її гуманістично-пантеїстичними уподобаннями й опосередковує перехід до українського (козацького) бароко. Наукова новизна дослідження полягає в концептуалізації історичної свідомості українства доби Відродження і Модерну як релігійно-гуманістичного феномену, що формується на перетині антропоцентричних настанов західноєвропейської філософії та автохтонних духовно-ментальних традицій. На відміну від наявних досліджень, у статті історична свідомість розглядається не лише як форма історіописання чи елемент національної пам’яті, а як світоглядно-екзистенційний чинник самоідентифікації та збереження культурної тяглості українства. Висновки. Доведено, що вітчизняна релігійно-філософська думка цього періоду суттєво не відрізнялася від загальноєвропейських тенденцій, проте мала деякі ментальні відмінності. Підґрунтям формування історичної свідомості тогочасного українства є взаємодія як антропоцентричних надбань західноєвропейської філософії, так і власні релігійно-філософські інтенції, котрі започаткували гуманістичну традицію ще за часів Київської Русі. Розкрита роль історії як екзистенціального чинника піднесення самосвідомості та збереження національної ідентичності чи самобутності українського народу. Перспективи подальших дослідженьпов’язані з поглибленим аналізом регіональних і персоналістичних моделей історичної свідомості в українській релігійно-філософській традиції, а також із порівняльним вивченням українського гуманізму в контексті центральноєвропейських та східноєвропейських ренесансно-модерних інтелектуальних процесів. Окремого дослідницького осмислення потребує вплив релігійно-гуманістичних інтенцій на формування політичної культури, освітніх практик та етичних настанов українського суспільства ранньомодерної доби.