Соціально-економічний аспект польсько-українських відносин у Галичині (1867 – 1918 рр.) в українській історіографії

Анотація

Стаття присвячена історіографічному аналізу соціально-економічного аспекту польсько-українських відносин у Східній Галичині в період автономії коронного краю Галичини та Лодомерії в складі Австро-Угорщини (1867–1918 рр.). Автори доводить тезу, що саме соціально-економічні протиріччя, а не лише політичні чи ідеологічні чинники, виступали головним генератором міжнаціонального конфлікту, який у підсумку призвів до польсько-української війни 1918–1919 рр. та подальшого загострення відносин у ХХ столітті.

У роботі простежено еволюцію історіографічних оцінок проблеми від кінця ХІХ ст. до сучасності (2006–2025 рр.). На початковому етапі (остання третина ХІХ – початок ХХ ст.) українські дослідники (І. Франко, М. Грушевський, Ю. Бачинський, В. Будзиновський, Т. Войнаровський, Д. Журавель та ін.) акцентували на економічному гнобленні українського селянства польськими дідичами, необхідності парцеляції маєтків, державних кредитів та ліквідації феодальних пережитків.

У міжвоєнний період (1919–1939) українські дослідники (К. Левицький, М. Голубець) зосереджувалися переважно на політичній історії, хоча окремі роботи зберігали увагу до кооперативного руху та економічної дискримінації.

Радянська історіографія (К. Каковський, М. Герасименко, В. Осечинський, П. Свєжинський, І. Коломієць, В. Кульчицький, С. Макарчук) через ідеологічний тиск акцентувала на класовій боротьбі, применшуючи національний вимір проблеми, однак саме в цей період з’явилися ґрунтовні дослідження аграрних відносин, страйкового руху та антиселянської політики Галицького сейму.

Після 1991 р. українська історична наука (Я. Грицак, Л. Зашкільняк, М. Мудрий, О. Аркуша, І. Чорновол, Б. Гудь, О. Сухий, М. Кугутяк, Б. Савчук та ін.) остаточно відійшла від політичного детермінізму, повернувшись до комплексного аналізу соціально-економічних чинників. Сучасні дослідники доводять, що конфлікт формувався на стику «польський двір – українське село», посилювався відсутністю чіткої концепції вирішення українського питання польською елітою Галичини, політикою австрійської адміністрації «поділяй і володарюй», а також провалом спроб компромісу («нова ера» 1890–1894 рр., угода 1914 р.).

Окремо розглянуто внесок діаспорних істориків (І. Лисяк-Рудницький, М. Демкович-Добрянський), які, попри різні оцінки, підтверджують наявність глибоких майнових та соціальних розбіжностей між двома народами.

Автори доходять висновку, що, попри значний поступ у вивченні політичної історії польсько-українських відносин, соціально-економічний вимір проблеми досі залишається недостатньо систематизованим. Традиційна історіографія часто зводила конфлікт до політичних чи культурних причин, ігноруючи той факт, що саме економічна нерівність (обезземелення українців, монополія польської шляхти на велике землеволодіння, дискримінація в кредитуванні та оподаткуванні) стала головним генератором міжнаціональної напруги. Подолання цього політичного детермінізму та повернення до аналізу соціально-економічних першопричин відкриває нові перспективи для об’єктивного розуміння історії Галичини та сучасних польсько-українських відносин.