Онтологічні та антропологічні засади аскетизму у традиції східного християнства

Анотація

Метою дослідження є філософсько-релігієзнавче осмислення становлення ранньохристиянської аскетичної традиції та її антропологічного підґрунтя в контексті розвитку східного чернецтва IV–V ст. Особлива увага приділяється аналізу духовно-світоглядних основ подвижницької практики, концепції «єдиного серця», феномену койнонії як духовної спільноти, а також формуванню християнської антропології цілісності в межах православної богословської думки.пробіл зробитиУ дослідженні використано міждисциплінарний підхід, який поєднує методи історико-богословського, філософсько-антропологічного та герменевтичного аналізу. Історико-релігієзнавчий метод дозволив простежити еволюцію чернечих практик від індивідуальної аскези до спільнотної койнонії; феноменологічний метод дозволив реконструювати духовний досвід чернецтва; герменевтика текстів дала змогу розкрити смислові трансформації антропологічних понять аскетизму. Використано метод порівняльного аналізу для виявлення спорідненості між біблійною та ісихастською антропологією. З’ясовано, що ранньохристиянська аскеза не була лише практикою тілесного самозречення, а й виступала комплексною системою духовного самопізнання, спрямованою на відновлення єдності людини з Богом. Встановлено, що східнохристиянська антропологія базується на принципі цілісності людини усі складові її природи рівною мірою беруть участь у богоспілкуванні. Дихотомічні й трихотомічні схеми тлумачаться не як онтологічні, а як функціональні способи духовного самовираження.Ранньохристиянська аскетична традиція сформувала унікальну богословсько-філософську антропологію, що поєднала містичний досвід і теоретичне осмислення людини як єдиної духовно-тілесної сутності. Аскеза постала не як заперечення тілесності, а як шлях до її сакралізації через синергію людської волі й божественної енергії. Концепт цілісної людини, започаткований у пустельному подвижництві та койнонії, став фундаментом подальшої традиції православного ісихазму й східної містичної антропології, у якій духовне життя розуміється як безперервний процес богоспілкування і внутрішнього перетворення. Результати дослідження сприяють розвитку філософської антропології та теології східного християнства в сучасному академічному дискурсі.