Концепція досконалої людини «al-Insān al-Kāmil» у суфійській метафізиці: філософські та антропологічні виміри

Анотація

Стаття має на меті здійснити філософський аналіз концепції «al-Insān al-Kāmil» у суфійській традиції XII–XIV ст., зосереджуючись на вченні Ібн Арабі, а також на інтерпретаціях цього феномена у творчості Джалал ад-Діна Румі. Завданням дослідження є виявлення онтологічних та антропологічних вимірів ідеалу досконалої людини, а також простеження його значення у порівнянні з християнською візантійською теологією Григорія Палами та європейською філософською антропологією XX ст. Методи. Використано міждисциплінарний підхід, що поєднує інструменти філософського аналізу, історико-релігієзнавчий метод та герменевтику містичного досвіду. Результати. Доведено, що у суфізмі XII–XIV ст. «al-Insān al-Kāmil» постає як центральний антропологічний архетип, що поєднує космологічні, гносеологічні та етичні виміри. У вченні Ібн Арабі досконала людина визначається як «дзеркало» божественних імен та атрибутів, тоді як у поезії Румі цей образ набуває екзистенційно-етичного виміру. Порівняння з неоплатонічною концепцією «єдиної душі» та з вченням про обоження у Григорія Палами засвідчило універсальність архетипу, що інтегрує містичні та філософські традиції. Висновки. Концепція «al-Insān al-Kāmil» у класичному суфізмі формується як специфічна модель духовної антропології, яка водночас виходить за межі ісламської містики, демонструючи потенціал для міжрелігійного та міжфілософського діалогу. Її актуальність полягає у можливості синтезу традиційних уявлень про святість із сучасними пошуками цілісної моделі людської природи. Антропологічна перспектива: показано, що «досконала людина» у суфізмі – це не лише містичний ідеал, а й цілісна антропологічна модель, яка інтегрує космологічний, гносеологічний та етичний виміри, і може бути осмислена у контексті сучасної філософської антропології (М. Шелер, Г. Плеснер).