«Час бити на сполох»: життя провінції в умовах епідемій першої половини 1920-х рр. (на прикладі Волині-Житомирщини)

Анотація

У статті розглядається проблема поширення епідемій на території Волині-Житомирщини у першій половині 1920-х рр. як складової ширшого соціального та гуманітарного виклику, з яким зіткнулася радянська влада на етапі стабілізації після революційної та воєнної турбулентності. Аналізуються особливості епідеміологічної ситуації в регіоні, характер інфекцій, масштаби захворюваності, діяльність органів радянської влади щодо подолання епідемій, а також реакція місцевого населення на заходи влади. Метою даного дослідження є комплексне вивчення епідеміологічної ситуації на території Волині-Житомирщини у першій половині 1920-х рр. як системного історико-соціального явища, що виникло внаслідок глибоких структурних змін, викликаних Першою світовою війною, революцією та соціально-економічною дестабілізацією. Методологія дослідження спирається на міждисциплінарний підхід, що включає історико-порівняльний метод для вивчення динаміки епідеміологічної ситуації, джерелознавчий аналіз статистичних зведень та звітної інформації органів охорони здоров’я. Використано також елементи історії повсякденності для реконструкції реакцій та дій населення в умовах медичної кризи. Результати дослідження демонструють, що у першій половині 1920-х рр. Волинь-Житомирщина стала одним із найбільш уражених епідеміями регіонів України. Нестача медичних кадрів, лікарських засобів, санітарної інфраструктури, епізодичний характер дезінфекційних заходів, погана комунікація між структурами охорони здоров’я сприяли поширенню інфекцій. Попри це, вжиті владою надзвичайні заходи, такі як створення санітарних комісій, кампанії вакцинації та просвітницька робота серед населення, дозволили до середини 1920-х років істотно знизити рівень захворюваності. Важливу роль у цьому відіграла й самоорганізація громад, які брали участь у профілактичних заходах. Висновки. Досвід Волині-Житомирщини демонструє, що боротьба з епідеміями у постреволюційний період вимагала не лише адміністративного втручання, а й системного підходу до організації медичної допомоги, залучення громади, освітніх кампаній та модернізації санітарної інфраструктури. Показано, що досвід 1920-х рр. є важливою історичною основою для осмислення взаємодії між державою і населенням у періоди епідемічної загрози. Дослідження не лише поглиблює наше розуміння епідемій як соціального явища, а й окреслює важливі уроки для сучасної системи охорони здоров’я в умовах масових загроз.