Практики перформансу в контексті критики та спротиву: між естетичним жестом та соціальною дією

Анотація

Метою дослідження є обґрунтування гіпотези, що практики перформансу є потужним інструментом для соціальної критики: попри естетичний жест, виступають потужним інструментом та засобом для соціального спротиву. Завдяки прагненню мистецтва не просто відобразити, а трансформувати соціальну реальність та формуванню «політики співучасті», що сприяє увиразненню окремих проблем чи ситуацій, воно здатне долати застарілі, деструктивні чи неефективні підходи в культурі, освіті, науці та інших сферах суспільного буття. Методи. Для вивчення заданої теми доцільно було застосувати міждисциплінарний підхід, поєднуючи методи з філософії, культурології, соціології тощо. Так, герменевтичний аналіз дозволяє інтерпретувати смисли, що закладені у перформансі, розкриваючи критичне ставлення до соціальних норм, інституцій чи ідеологій. В свою чергу, дискурсивний аналіз, особливо в розумінні Мішеля Фуко чи Жака Лакана, дає змогу простежити, як через тіло, простір і мову втілюється влада та як перформанс цю владу підважує. Метод критичної теорії, дозволяє виявити, які соціальні суперечності або ідеологічні репресії стають предметом художньої критики. Також актуальним є візуально-антропологічний метод, який дозволяє аналізувати відео- та фотофіксації перформансів як культурні артефакти, що відбивають конфлікти сучасності. Нарешті, порівняльний метод дає змогу вивчити різні моделі соціальної критики через перформанс у різних соціокультурних контекстах. Результати дослідження демонструють, що ефективність перформативної дії срямована далеко не на банальність збудження відчуття прекрасного чи насолоди від естетичної дії, як власне і не на «скандал заради уваги», а на вивірене моделювання реальності, де межа між глядачем і учасником постійно розмивається. Він навмисно знеструмлює знайомі сценарії поведінки: замість передбачуваного споживання мистецтва глядач опиняється втягнутим у соціальну подію, яка вимагає реакції, співучасті або навіть втручання. Саме так перформанс оголює нервову систему соціального устрою, його механізми, завдяки яким діє влада, транслюються корпоративні інтереси, вкорінюється репресивна логіка держави або маскується суспільна байдужість. Він не просто викриває, а примушує фізично і психоемоційно відчути те, що зазвичай приховано за фасадами культури, звичаю чи норми. Від перших анархічних жестів дадаїзму, які знущалися зі здорового глузду, до сучасних радикальних дій, тягнеться послідовна лінія спротиву. Висновки ґрунтуються на ідеї того, що перформанс залишається потужним і гнучким засобом критичного висловлювання, який завдяки власній автореферентності постійно самовдосконалюється задля подальшого пошуку ефективних шляхів самовираження. Його особливість полягає у прямій, емоційно зарядженій взаємодії з глядачем, у здатності трансформувати буденний простір на арену суспільного конфлікту, у створенні моментів, що не просто ілюструють проблему, а ставлять її руба. Від абсурдистських витівок дадаїстів до сучасних онлайн-перформансів, що ведуть діалог із цифровим середовищем перформативна практика постійно змінюється в силу власної автореферентності, шукаючи нові форми впливу й адаптуючись до політичного, технологічного та культурного ландшафту.